Століття Західно-Української Народної Республіки: постювілейний присмак (Основні напрямки дискурсу про історію ЗУНР в сучасній національній історіографії)

Abstract

У статті робиться спроба узагальнити здобутки національної історіографії в останнє десятиліття ХХІ століття в царині дослідження історії ЗУНР, окреслити основні напрямки і методологічні підходи до аналізу її діяльності, акцентувати увагу на тих з них, які через причини як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру залишилися малодослідженими. Констатується факт домінування в національній історіографії історії ЗУНР романтично-позитивістської методології досліджень. Вислідом активної дослідницької роботи в цьому плані насамперед представників так званого “зунрознавчого” напряму є поява серйозних праць академічного характеру, як от “Енциклопедія ЗУНР” в 3-х томах (четвертий том готується до видання). Наголошується на збільшенні кола вчених, які досліджують історію ЗУНР, поповнюють “зунрознавчий” напрям, розширюють географію його прибічників. Водночас підкреслюються зміни якісного характеру в студіюванні історії ЗУНР. Аналізуються, зокрема, праці таких дослідників, як Я. Грицак, О. Реєнт, О. Павлишин, І. Монолатій, написані в дусі інтелектуальної психоісторії, історії повсякденності. Виокремлюється як одне з найбільш значимих досягнень у вивченні історії ЗУНР останнього десятиліття формування нового/оновленого концепту Української революції 1914–1923 рр., складовою частиною якої були події національно-державного характеру на західноукраїнських землях. Наголошується на парадигмі єдності (при умові констатації різних темпів) розвитку Української революції, що фактично виводить з ужитку термін “Листопадова (1918 р.) національно-демократична революція на західноукраїнських землях”. Аналізуються нові методологічні підходи до унезалежнення Української революції від російської і її “вписування” в загальноєвропейський процес як складника Великої Східноєвропейської революції 1914-1923 рр.