Професійна підготовка педагогів: уроки інклюзії та резилентності

Abstract

Упровадження та забезпечення інклюзивної освіти в українських навчальних закладах передбачене освітньою реформою в Україні, то ж обов’язковим компонентом професійної підготовки педагогів є розвиток інклюзивної компетенції. Впродовж останніх п’яти років відбувалося значне зростання кількості учнів з особливими освітніми потребами. Тому якісна та кількісна підготовка вчителів і вихователів до організації безпечного інклюзивного освітнього простору повинна бути пріоритетом державної політики. У статті констатовано, що можливості для надання та отримання освітніх послуг значно погіршилися на тлі збройного вторгнення Російської Федерації та викликаною ним гуманітарною кризою. Все ж, повітряні тривоги, руйнації цивільної інфраструктури, військові злочини, порушення базових прав людини і вимушена міграція не скорили українську державу, а її освітня система вперто показує ознаки резилентності та стійкості. Автором акцентовано, що, будучи результатом і процесом позитивної адаптації до загрозливих обставин, резилентність потрібно досліджувати в контексті стійкості та життєвості українського суспільства в критичних умовах війни та післявоєнного відновлення. З’ясовано, що різні типи реакції українців на стресові та травматизуючі фактори можуть визначатися і спричинятися множинними динамічними взаємодіями на особистісному та системному рівнях. Індивідуальна резилентність і здатність протистояти травматичному впливу може бути різною у конкретних осіб, втім її можливо ефективно розвивати, використовуючи модифіковані моделі соціально-екологічного системного підходу. Його застосування передбачає розуміння розвитку під впливом комбінації взаємодій на мікро-, мезо-, екзо-, макро- та хроно-системних рівнях. Таким чином, заклади професійної підготовки педагогів, перебуваючи на організаційному рівні системи, можуть підвищувати резилентність індивідів і, відповідно, громади, соціуму, нації та людської спільноти тут і зараз та в майбутній перспективі. Доведено, що недостатня резилентність загрожує появою поведінкових і психічних розладів (РДУГ, ПТРС, синдром тривожності, девіантна поведінка) у дітей та соціальної маргіналізації, агресії і розладів психіки у дорослих внаслідок перебування під впливом травми війни. Таким чином, важливо аналізувати резилентність на всіх рівнях під час війни та розробляти механізми розвитку індивідуальної та національної резилентності в пост-воєнний час. Досліджено усвідомлення майбутніми вчителями взаємозв’зку інклюзивності та резилентності на особистісному, організаційному, громадському та національному рівнях. Перевірена гіпотеза, що застосування практик інклюзії осіб з особливими освітніми потребами та інвалідністю сприяє формуванню суспільного досвіду розуміння та захисту базових прав і свобод людини, створивши передумови для формування суспільної стійкості та опору агресії. Обгрунтовано необхідність використання технік розвитку м’яких навичок та суспільної справедливості у професійній підготовці педагогів у закладах вищої та фахової передвищої освіти. Впроваджуючи ідеї та практики інклюзії, запропоновано практичні аспекти щодо імплементації існуючих моделей визначення, моніторингу та розвитку резилентності у професійну підготовку педагогів для формування інклюзивного та резилентного суспільства.