Способи здійснення права на прийняття спадщини за законодавством України та інших європейських держав

Abstract

У статті розглядаються способи реалізації права на прийняття спадщини в порівняльно-правовому аспекті. На основі аналізу цивільного законодавства країн континентальної Європи охарактеризовано дві системи переходу до спадкоємців права на спадщину – «систему прийняття» або «римську систему» ​​(Франція, Італія, Іспанія, Латвія, Литва). , Білорусь, Грузія та ін.) та «система відмови» або «німецька система» (Німеччина, Молдова та ін.). Перший ґрунтується на тому, що для набуття права на спадщину спадкоємцям необхідно вжити активних заходів щодо прийняття спадщини. У той же час на рівні національного законодавства країн, де встановлена ​​така система, існують різні види дій, які має здійснити спадкоємець для прийняття спадщини. Відповідно, якщо спадкоємець не вчинив таких дій у встановлений законом строк, спадщина вважається ним неприйнятою. Друга система передбачає набуття спадщини спадкоємцями за законом, але з правом спадкоємця відмовитися від неї на певний строк. Тобто в даному випадку має місце своєрідна презумпція прийняття спадщини спадкоємцями, яку кожен із спадкоємців може спростувати шляхом відмови від спадщини, вчиненої у встановлений законом строк. Досліджено еволюцію законодавчих підходів до визначення порядку прийняття спадщини в кодифікованих актах, що діяли в Україні. Цивільне законодавство, яке діяло в різні часи в Україні, по-різному регулювало питання способів спадкування. Цивільний кодекс УРСР 1922 р. поєднував елементи німецької системи (для спадкоємців, присутніх у місці відкриття спадщини) та римської системи (для спадкоємців, відсутніх у місці відкриття спадщини). Цивільний кодекс УРСР 1963 р. закріпив римську модель, яка передбачала необхідність активних дій спадкоємців щодо прийняття спадщини незалежно від того, проживали вони зі спадкодавцем чи ні. Існували два альтернативні способи прийняття спадщини: 1) фактичного вступу в управління чи володіння спадковим майном; 2) подання до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини. Цивільним кодексом України 2003 р. визначено, що для прийняття спадщини спадкоємець, за загальним правилом, повинен вчинити активну дію - подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини у встановлені законом строки. Якщо така заява не подана, спадкоємець вважається таким, що не прийняв спадщину. Лише для окремих категорій спадкоємців (які постійно проживали зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини, неповнолітніх, неповнолітніх, недієздатних, обмежено дієздатних) законом передбачено, що вони вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо протягом строку для прийняття спадщини законні представники не відмовляться від її прийняття. Аналіз положень спадкового права України крізь призму двох систем спадкування - римської та німецької - дозволяє стверджувати, що на даний час Цивільний кодекс України закріплює елементи обох систем: римської - за загальним правилом, німецької - для категорій. спадкоємців. Такий законодавчий підхід не відповідає сучасним соціально-економічним реаліям і ставить спадкоємців у нерівне становище щодо прийняття ними спадщини. За таких умов вважаємо за доцільне подальше реформування спадкового законодавства України у напрямку закріплення німецької системи як загальної для всіх категорій спадкоємців.